#Чорнила
«Мрійник»
(Цикл)
Частина друга: «Королі чотирьох стін»
Самозакоханість. Нарцисизм. Як сильно вражене цим суспільство… з дитинства мене батьки вчили не вихвалятися. Не виступати як вискочень. Будь трохи спокійнішим. Скромніше будь… ніхто хвальків не любить. З дитинства навчили мене. Але…
Кожен з нас всередині хвалько. Хтось більше, хтось менше, але нехай в душі, нехай про себе, не вголос, але, навіть, в думках кожен вважає себе маленьким, але центром всесвіту. Хтось більше, а хтось … так…
Час сором’язливого егоцентризму, ось як би я назвав все це… Чудово відчувати себе бездоганним, крутим, сильним за десятком дверей, десятком замків, і за десятком сантиметрів стін навколо… чудово викаблучуватися посеред кімнати, навіть трохи приглушивши музику, можливо співаючи, але не надто голосно, інакше в сусідній кімнаті почують…
Я центр всесвіту. Маленький але центр, але тільки тоді, коли на мене ніхто не дивиться. Коли дивиться… а хто я, коли на мене хтось дивиться? Я… я звичайна людина… звичайна… миршава, не дивіться на мене будь ласка, в мені нічого цікавого немає. Просто відведіть від мене погляд. Мені страшно так. Зараз усі ці хвальки бояться вже й звичайного погляду… звичайної уваги в свій бік. Тому що… тому що я не розвиваю себе. Я розвиваю чутку про себе. Величезну таку чутку, під назвою сторінка в соціальній мережі, де я крутий\а. Де я можу вихвалятися, й здаватимусь таким прикольним, цікавим. Королі чотирьох стін, плебеї відкритих просторів. Блискуча обгортка, а в середині… а що всередині? Таргани мабуть… всі ж так полюбляють вихвалятися тим що в них в голові є таргани… проте таргани, схоже в усіх однакові, близнюки, що в того, що в тієї, що в цього. Проте ліпше це буде назвати… назвати примітивністю… примітивністю, тому, що мабуть примітивний страх, як в маленьких беззахисних гризунів, який змушує ховатися їх в норах, змушує і нас ховатися в норах своїх. Але в душі ми найкращі. Найцікавіші. Найрозумніші і найоригінальніші. Всім цим легко бути, коли поряд нікого немає… коли і порівняти нема з ким… приємно… так приємно… що мабуть я продовжу це почуття… продовжу його і просто… просто побуду на самоті, щоб інший хтось, хто кращий за мене і я це визнаю, не пригнічував моє зростаюче ЕГО, яке на самоті зростає як ніколи добре... Нехай росте. Нехай збільшується. Мені подобається це… подобається… приємно мати хоч якісь амбіції… Амбіції. Зростає ЕГО і вони зростають. Стільки геніальних ідей у мене в голові зараз. Неймовірна кількість! Треба зробити те… а може ще оце?.. Шкода що я не бачу себе з боку й не усвідомлюю вузькості своїх амбіцій… проте нехай. Нехай. Так буде краще… Тому що я спробував реалізувати свої ідеї. Спробував… а потім тиждень не хотів злазити з ліжка… цілий тиждень. Тому що… тому що як виявилось – я нікчема. Нікчема яка… мені важко це казати. Нікчема яка від болю в грудях ледь не зігнулась навпіл, коли усі ідеї мої розбилися як крихкий кришталь… нікчема. Бо я розвивав не себе. Розвивав я хибну чутку про себе, під назвою сторінка у соціальній мережі…
Цей тиждень був важкий для мене. Але поступово легшало. Відступав біль у грудях. Бо я один. Бо я мрійник. Бо поряд нікого нема, щоб пригнічувати моє ЕГО…
