#Чорнила
«Сірість поміж запилених будівель в моторному механізмі міста». (Гангстерські оповідання).
(Цикл)
Частина друга: «Змія для суспільства».
Я – кишеньковий злодій. Якось так вийшло, що колись я навчився безшумно і так, щоб ті не відчули, витягати гаманці з їхніх кишень. Я займаюся цим вже десь років… а скільки років я цим займаюся?.. Хм… років… років так десять точно… але може й більше, а може й менше… точно й не пригадаю.
Як воно бути таким як я? Я не дам цієї відповіді. Я не навчився зважувати себе зі сторони. Бо, боюся, якби навчився – сумління б більше пекло мені серце, і можливо я полишив би цю справу… справу яка мені подобається.
Красти… я вирішив красти тому, що… боже… я навіть не задумувавася, чому я навчився це робити… Просто… просто, мабуть, колись побачив брязкальце блискуче в когось, і воно настільки мені сподобалося, що я вирішив, що в мене повинно бути таке ж саме. Жартую! Точніше брешу вам. Я б спробував би інші способи, якби подумав так. «Мені потрібно таке ж саме». Ні. Маячня. Я подумав саме, що хочу щоб конкретно воно було в мене. Не якесь інше, а саме це. Бо якесь інше – воно там, далеко. Я навіть не знав де воно. Невідомо, коли воно потрапило б мені в руки. А це - воно переді мною. Просто простягни руку і візьми… і я взяв. Я взяв. Мабуть справи так відбувалися, коли я вирішив, що я – крадій. Я навіть не пригадаю того моменту й, я вже казав про це, не пригадаю дати коли це трапилось. Я навіть не пригадаю самої ситуації, бо стільки разів я крав… Але щось таке точно було… бо все дуже часто відбувалося саме так.
Я зараз сиджу у ресторані. Не дорогому ресторані, а середньої дороговизни. Проїдаю і пропуваю крадене. Витрачаю гроші і думаю про це. В кожної нечесної людини повинні бути такі моменти. Моменти одкровення з самим собою. Але не треба перегинати палицю. Одкровення, відвертість ця не повинна бути занадто відвертою. Бо як продовжувати жити таким чином як я живу? Як красти далі, коли вже сам дав своїм злочинним поривам по носі, щоб ті покинули тебе? Я не збираюся не красти. Мене влаштовує таке життя. Нехай інші працюють за копійки. Я вкраду ці копійки в них і житиму безтурботно доти, поки знову не вкраду щось. І так далі і так далі і так далі.
Мені часто доводиться зважувати людей. Розцінювати їх, щоб зрозуміти, скільки в кишені їхній є і скільки може мені дістатися. Проблема в тім, що живучи в бідній країні, подібній моїй, коли такий великий розрив поміж людьми нижчого класу і вищого, в громадському транспорті, де я працюю, грошей багато в людей немає. Багатії не використовують його, а прості люди, бідні не мають іншого варіанту. Треба ж якось їздити кудись. Треба ж якось дістатися на роботу, щоб заробляти копійки, і щоб я потім їх крав.
Часто в голову мені приходить думка… Думка, яка більше походить на мрію. Хочеться якось обікрасти багатія. Просто витягнути його гаманець з кишені й присвоїти собі суму в рази більшу ніж ту, яку я в основному витягаю. Ось і зараз така думка прийшла… здається сьогодні чи завтра треба попрацювати більш старанно, щоб назбирати грошей вже на дорогий ресторан і обікрасти багатія, який зайшов туди попоїсти. Я вже робив так. Постійно роблю, але тільки, коли ця думка приходить. Занадто переборщувати не варто, бо знаю я тих багатіїв… В нашій країні більшість багатіїв, які нечесно самі свої статки мають. Й якщо я спіймаюся… мабуть… скажу простіше: зламаними пальцями на руках мені буде набагато важче, непомітно, засовувати руку в кишеню. Тому я роблю це час від часу. А в основному промишляю на бідолагах. І коли така думка яка походить на мрію приходить до мене в голову – я розумію що варто обікрасти наступного багатія. Тільки коли приходить. Приходить вона до мене не часто…
Я… якось я обікрав одного. Жирний був. Їв смажене порося… враження складалося, що мамка-свиня зжирає власну дитину… Я спеціально після цього лишився там, щоб подивитися, як це товсте створіння буде виправдовуватись перед офіціантами і адміністратором, чому в нього раптом не стало грошей… я люблю знущатися. Нехай і подумки… щоб бути таким як я, мені конче необхідно мати цинічний розум. Цинізм хоч і грубо виглядає, але він якось пом’якшує все. З ним навіть погані вчинки, не такими вже поганими здаються. Принаймні я так вважаю.
Офіціант іде. Довго щось… я вже хвилин п’ять як чекаю на нього, щоб розрахуватися. І… погляньте на його кишеню. Схоже, що він не вийняв з неї свого гаманця. Виходить, що сьогодні ти платиш за мій обід. Дурник… хоча… ти не винен, друже. Ти ж не знав, хто я такий… Будемо знайомі: Я –крадій. А тепер розплатися за мій обід…
